золъ приимемь; о злѣе зла зло есть“ (стор. 513). Таких слів нема ні в Іліяді, ні в Одисеї, але ймення Гомерове згадується в пам'ятниках староруського письменства. В другій частині літопису автор покликається тільки на святе письмо; оповідаючи про заснування кн. Володимиром міста Каменця, літописець каже, що князь задумав поставити нове місто за Берестєм, взяв книги пророцькі, одкрив сторінку в них і прочитав там пророцтво Ісаєве: „Духъ Господень на мнѣ, его же ради помаза мя, благовѣстить нищимъ посла мя и цѣлити скрушенымъ сердцемь, проповѣдати полоненикомъ отпущение и слѣпымъ прозрѣние, призывати лѣто Господне приятьно… и созижють пустыня вѣчная, запустѣвшая преже, воздвигнути городы пусты, запустѣвшая отъ рода“ (стор. 577–578). Перша частина більш оброблена, ніж друга, з боку її редакції; у ній ми помічаємо навіть нахил до свого особливого прагматизму; так, в оповідання про боротьбу Данила з Мендовгом вставлено таку примітку: „хронографу же нужа есть писати все и вся бывшая, овогда же писати в передняя, овогда же во(з)ступати в задняя: чьтый мудрый разумѣеть“ (стор. 544), тоб-то і забігати вперед, щоб закінчити оповідання про якусь подію, одступаючи од звичайної літописної хронології, якої одначе раніш у галицько-волинському зводі й не було. Під роком 1257 з приводу цього читаємо: „Якоже сказахомъ о ратехъ многихъ, си же написахомъ о Романѣ: древле бо бѣ писати си, нынѣ же здѣ вписано бысть в послѣдняя“ (стор. 554). Під роком 1254 літописець оповів про шлюб Романа Даниловича з удовою австрійського герцога Гертрудою (стор. 545); тепер знов він вертається до цієї справи, визнаючи, що він цим самим порушив хронологію (треба було писати про це раніше, а воно вписано тут). В половині XIII в. вставлено пінські записи і є чимало звісток про русько-литовські відносини; такі самі записи бачимо ми і наприкінці літопису.
З боку літературного галицько-волинський літопис видається серед инших. Автор чи автори його не мало попрацювали над його викладом, над його літературною формою, над його мовою. Вони визволилися од впливу візантійських хронік, який помітно відбився на „Повѣсти“, і завели свою власну літературну манєру, яка витворилася до того часу в галицько-волинському письменстві. Замість сухого ділового стилю північно-руських літописів, ми бачимо тут прикрашений стиль, який иноді являється красномовним, а ще частіше переходить у риторику, иноді доволі заплутану, бо, очевидячки, авторові доводилося вести уперту боротьбу з труднощами літературної, досить складної мови. Квітчаста мова галицько-волинського літопису наближує його иноді до „Слова о полку Игоревѣ“. Мові Іпатського
