— А, пропади ти про́падом, злодію! — загремів гуменний і наготовив до удару малу сапку, що була йому за ціпок.
Перелякано, мов заєць, на якого націлив мисливець смертоносну зброю, відчиненими ворітьми летів із панського двору злодій. Плигав довгими скоками, аж обтріпана його одежина тріпотіла. Спинився тільки вже за селом.
„Злодій, злодій!“ — промовив сам до себе, важко відсапуючи. „Кожен тільки і знає, що — „злодій!“ Тільки мене бити, бити… Але ж ніхто не дасть ані скибки хліба, ані шмаття, ані слова доброго не промовить. І ніхто не скаже: „Йди сюди, Тондо!“ Та зате кожен: — Пропади ти, про́падом, злодію!“…
І таке чуже, досі незнане почуття стисло загрубіле серце громадського дармоїда, дурника Тонди, що зі своєю матіррю, старою жебрачкою Прошкою, животів у сушні, в садку селянина Туми.
Сьогодні мати послала його просити в панському дворі, „в пан-тата шафаря“, або в гуменного, оберемок соломи, щоб полагодити те леговисько, на яке вони казали — ліжко. Тонда пішов і принижено прохав. Власне не прохав, а хотів просити. Иншого нічого не лишалося, бо стара солома на вохкій землі в сушні тепер, на підзимку, його ні трохи не гріла й не сушила. Він хотів би мати під собою грубшу верству свіжої підстілки з вівсяної соломи або-гороховиння, на якому найкраще сидіти й лежати. Але ж не встиг і роззявити рота. Тільки його вгледіли, і вже: „А, пропади ти про́падом, злодію!“ Вже ту ж мить блиснула витерта в землі сапка, що була для нього небезпечною погрозою.
