— Таке!… Це все від його матері. Надто він до неї звик. Ото ж тепер кличе її до себе… Ось побачите, що не довго вже їй лишилось по землі човгати! — запевняли инші.
Незабаром опівдні на селі з'явилися обидва жандарі. Пішли просто до старости, далі — до пан-отця, потім — до панського двору, і нарешті, вкупі з старостою та громадським стражником, подалися рівним шляхом до сушні.
Вікно було засунене, таксамо засов був замкнений.
— Нема Прошки дома! — промовив стражник. — Певне, десь подалась жебрати.
— Тим краще, — хитнув головою жандар, — і підступив до віконця.
Всі напружено прислухалися. Чули, ніби відтіль відгукується якесь приглушене воркотіння.
— А, там хтось спить! — упевнено промовив жандар і голосно застукав у двері. Мов хтось утяв, ураз стихло хропіння.
— Відчиніть, іменем закона! — вигукнув жандар і поторготів у двері.
Всередині щось зашелестіло, захрущало, а потім глибока, німа тиша відповідала на всі стуки, виклики та погрози.
— Вивалимо двері?! — загрозили жандарі й поглянули на старосту.
— Виваліть, — хитнув головою занепокоєний селянин, уже інстинктово передчуваючи, що за дверима ховається якась велика таємниця, котра його здивує і зробить йому прикрість. Дихав він швидко і синьою хусткою витирав спітніле чоло.
— Ви лишайтеся знадвору, а хатини не спускайте з ока! — наказав старший жандар стражникові, та, що було сили, навалився на двері. Спорохнілі дошки з тріскотом розсипались на тріски, жандар зручно відкинув деревляний засов ізсередини і вступив у сіни. Не спиняючись, він попростував до солом'яного леговища й застромив у солому обидві руки.
— Тут тепло. Справді, тут хтось лежав! — засміявся він.
