Бачили його, ясно бачили всі… Цілком ясно помітили, як припадає на бігу на свою шкутильгаву ногу, як на ньому виблискує проміння білого місяця, бачили, що він, босий, без шапки, посувається швидко наперед, нечутним кроком, як дух.
Тої ж миті застукотіли важкі кроки. То летів, як вихор, о́д костела до шинку нічний дозорець. Із розгону він наскочив на закам'янілий, ошарашений незвичайним видовищем гурток сусідів.
— Бачили? Бачили його? — захриплим голосом спитався дозорець… — Побіг від цвинтаря до сушні… Хто хоче, нехай почекає одну годину. Перед першою він знову поверне до цвинтаря… Але ж я чекати далі не буду… І нічним дозорцем теж більше бути не хочу… Старосто, ось вам ріжок і спис — візьміть… На добраніч!…
З головами, втягнутими в рамена, пригнувшись, повною ристю розбіглися по хатах… Поперед усіх — нічний дозорець, а за ним всі инші…
По всіх усюдах, широко-далеко розносилась та страховинна поголоска: згорілий Тонда Прошек страхає людей! Немов та звістка мала крила, так летіла вона від села до села й не викликала ні в кого жадного сумніву. Ще б пак: бачив його ж не хто там один, не тільки нічний дозорець, — бачили на власні очі й староста, й навіть панський управитель. Уночі, рівно в дванацятій годині, встає він із могили, біжить до сушні, просто до матері, а в першій годині знову вертає на цвинтар.
Люде гадали й сперечалися поміж собою, чого він не має спокою в могилі?!
— Чоботи, чоботи повинні були покласти йому до труни, бо ж усе, що було небіжчикове, треба було йому дати! — запевняли одні.
