— Шукайте далі, уважно!
І стражник, вже трохи осміливши, із більшою відвагою вів далі розкопки. Навіть почував певні гордощі, що ввесь натовп так пильнує кожного його руху: ще, може, про нього будуть розповідати, як про головну особу події, як про героя!
— О! Тут є голівка від люльки! — скрикнув він. І її він уже зовсім не боявся, враз узяв замазану люльку в руки й поніс її до комісії.
— То його люлька? — запитав ад'юнкт старосту.
— Я її пізнаю! То була колись моя, а потім я її подарував Тонді. Була без вічка, а на ній намальовано собачу голову! — гукнув хтось із натовпу.
Пан ад'юнкт потримав якийсь час люльку на дощі. Вода змила з неї прилиплий попіл, і цілком ясно об'явилась на ній песька голова.
— Так, його! — промовила комісія й передала чоловікові, що продрався аж до самої комісії. І той ще раз голосно посвідчив:
— Так! Истино, — то є вона! Голівка з Тондиної „димки“.
— Видимо, що згорів цілком! — сказав ад'юнкт переконаним, певним голосом. — Можна їхати, в пана старости напишемо протокола в хаті.
— Тут є кістки! — в той мент вигукнув стражник і відскочив. З попелу вивалилось кілька обгорілих чорних головешок.
— Так позбірайте те все гарненько, хоча б лопатою, покладіть до короба й однесіть до сушні. А поліція нехай тут почекає, щоб люде нічого не порозтягали! — наказав лікар жандарам.
З тим комісія відійшла. В старости написали протокола. Мати Тондина з певністю пізнала горщик та люльку. Зі слізьми цілувала посвятні пам'ятки й забрала їх додому, щоб сховати їх на згадку про сина.
— А коли тесля скінчить труну, тоді позбірають кістки й однесуть їх до вас. Завтра вранці громада впорядить небіжчикові врочистий похорон, а ви тепер будете діставати від громади що-місяця на злотий більше, бо ж не маєте вже сина, що, певне, помагав вам добувати на прожиття.
