ворухнувся. Піти туди, в ту купу попелу та сажі, було їм дуже легко, але ж розгромаджувати кучугуру, щоб витягти відтіль якусь людську кістку, а потім брати її в руки й нести сюди, — на те не зважувався ніхто.
— Ну, виходи котрий! Матимеш злотого, хто відважиться! — запропонував староста. Але ж зневажлива тиша була йому відповіддю.
Лікар круто вилаявся.
— А де ж стражник? Пошліть туди стражника! — суворо наказав старості.
— Ось, ось де стражник! — із великим задоволенням загукали люде й розступалися на всі боки, щоб стражник не мав де сховатися.
Пополотнівши і тремтячи, стражник виступив перед комісію. Цілком забув, як часами хвалився, що „в шісдесять шостому році“ не тільки бачив мертвих, а навіть по трупах біг, утікаючи. Тепер несміливо намагався відступити.
— Поколупайте там, бодай шаблею, адже ж побачимо й так, не сліпі ж, здається!
— Але ж я кістки в руки не візьму.
— І не беріть, відціль пізна́ю! — мовив лікар, насаджуючи на ніс пенсне.
Обидва жандарі з великим зусиллям утримували натовп на певнім віддаленні. Всі мимоволі тяглися вперед, штовхались, щоб ліпше бачити, що знайде стражник. Повитягали шиї, поспиналися навшпиньки, очі їм палали — так брала всіх цікавість. Тим часом стражник своєю тупою шаблею перегортав і розгрібав промоклу кашу попелу. Зненацька шабля цокнула об щось тверде. Обережно кінчиком шаблі витяг він на світло почорнілий предмет.
— Голова, голова! — почулися викрики.
— Ні, то якийсь горщик! — озвався стражник і підважив його шаблею за вухо.
— Те цілком потверджує, що розповідала мати, як він утік із горщиком юшки. Давайте його сюди: стара Прошка певне пізнає свій горщик.
— Сердешний! Ото ж він вечеряв в-останнє!
