Жандар поставив їх так, як вони перше стояли, і станув на варті. Староста, тим часом, довкола обійшов місце, де були скирди. Ще тут і там курився якийсь жмут соломи, вузли перевесел потріскували, а їдкий дим тягся понад землею. З имли почало припускати дощу. Але ж і дощ не розігнав натовпу. Навпаки, — по обіді поприходили люде і з околишніх селищ і рішуче хотіли побачити обгорілого Тондиного трупа.
Чули вони, що небіжчик загрожував запалити все село, але ж довідалися тут, що підпалив тільки стоги. Чули потім, як його дозорець упіймав на гарячому, та як люде кинули його просто в вогонь, де він і згорів. Инші робили поправки до тих оповідань, що, мовляв, було не так, а ось як: що, мовляв, он там, на тому місці гуменний Тонду набив, а він тут на скирдах помстився.
— Але ж де, де останки? — зацікавлено питалися ті, що тільки тепер приходили, в душі готові до дивовижного видовища — вишквареної людини.
— Де, де!! Звісно, де: он там, під тою купою попелу, там, де знайшли його чоботи; он де, хиба́ не бачите? Обгорілі, але ж не спалені.
— А як ж не згоріли?
— Бо він їх, напевне, роззув, щоб не було чути кроків.
— Він їх поставив набік, а самому втекти не пощастило.
— Та як же б він тікав, коли він там спав, усередині. Згорів, та й край!
А коли вже надивилися на кучугуру попелу, тоді повертали голови у другий бік.
— Дивіться, дивіться! Он де сидить його мати! — гомоніли одні до других, показуючи на бабу Прошку, що сиділа у свойому рам'ї, скулена у клубочок, на межі і хлипала. Підходили до неї, щедріщі кидали їй на коліна по крейцеру, а то й по два.
І той погляд на засмучену жінку проломив ураз кригу в людських серцях. Як раніш кожен гризся з Тондою й лаяв його, чи треба, чи
