— Еге, еге. В панській скирді. З тих, що стоять під лісом.
І старчиха повисла очима на бородатім роті огрядного чоловіка. Забула вже і про вкрадену солому, бо всю її голову наповнило те страшне слово: „згорів“.
Жандар іще раз радісно усміхнувся.
— Ну, то воно таки так і виходить, — хитнув він головою. — Вида́ть, і справді, він таки там згорів! — додав він цілком спокійно. — А чи ви пізна́єте його чоботи?
— Та як би ж я їх не пізнала, коли ж я сама йому їх і випросила. З міста випросила, в пана доктора ті чоботи випросила.
— А знаєте, що? Ходіть лишень зо мною, та зараз! — спало на думку жандареві.
Баба почала голосити:
— Куди ж то ви мене, стару людину, хочете вести? Хиба́ ж я що лихого зробила? За що мене хочуть замкнути?
— Та ні, бабко! Не бійтеся. Замикати вас я не збіраюсь. Уночі погоріли панські стоги, а ваш син, мабуть, там у них згорів. Ото ж маєте піти зо мною, може, що пізнаєте, що там по ньому лишилось.
— Стоги погоріли? Тонда згорів? А що ж там знайшлося? — допитувала по дорозі старчиха, щоб порівняти і привести до ладу в старій своїй голові сумну новину, і вже без остраху дріботіла збоку молодого жандаря.
А все ж серце її стискувалось болем. „Справді, це можливе“ — міркувала вона. — „Вчора Тонда був якийсь чудний, ніколи я його таким не бачила. Так мене стусонув, що аж на солому полетіла. Мов звір, накинувся на той горщик та — гайда! Справді, міг із тим горщиком і податись до стогів, справді — міг там…
Різький сморід спаленої соломи розносився далеко навколо пожарини. Ранні сутінки охоплювала сіра мла.
