швидко почало з'ясовуватись. Гуменний навів на слід людську справедливість і перший одповів на головне питання, хто це зробив? Правда, вперше висловив це без великої певности, тільки, як свій здогад:
— Міг це зробити Тонда!…
Але й того було досить. Жандар ураз подався до сушні розпитати стару Прошку. Бідолашна баба перестрашилась, коли побачила у дверях жандарську постать із рушницею за плечима. В своїй самітности вона ще нічого не знала про пожежу і тремтіла всім тілом, гадаючи, що жандар прийшов за тією краденою соломою, що на ній вона спала вперше цієї ночі.
— Де ваш Тонда? — тим часом суворо запитав жандар.
— Прошу, не знаю, уклінно прошу… не знаю, ще не знаю! — мало не стаючи навколішки, зломлена прочуттям біди, вбога старчиха принижено відповідала представникові влади.
— Дома він? — почав допит жандар.
— Уклінно прошу — нема.
— А спав цю ніч дома?
— Не спав, ні, не спав. Їй-же богу, не спав.
Очі жандареві радісно заблищали; як у того, що, зморений спрагою знайшов джерело води.
— То, мабуть, він вам, пані-матко, згорів! — першим пив жандар із того джерела, яке передбачав людський здогад.
— Згорів? — здивувалася стара, не зрозумівши відразу, в чому річ.
Та жандар хутко опанував собою, стримав свою радість, щоб не була вона передчасна, й далі сухим голосом вів свій допит:
— Так дома не спав? Добре. А куди ж він ходив спати?
— Та де прийдеться, прошу. Часом у будці, що в садку, влітку — на полі, а вчора оповідав, що передтим спав ніч у панському стозі. Так, прошу, в панському стозі виспався.
— То кажете: в панській скирді!
