паливши, сидів якусь хвилину на землі, спіраючись спиною об стіг. Але ж почував великий холод. Вітер піддмухував ізнизу, солома штрикала в потилицю та в голову. Було неприємно сидіти надворі. Тим то він швидко звівся й, притискаючи запалену люльку зубами, знову пошкрябався до свого берлогу. Ліг там навзнак і задоволено покурював. Зпочатку дим їв йому очі, але ж десь знайшов для себе якусь щілину й помалу виходив геть. Помалу-малу на Тонду почав налягати сон. Нічого більше він тепер не потрібував: шлунок був повний, тепло гріло його тіло, й після цілоденного блукання лісами по всіх членах учувалася солодка втома. Тонда поставив біля себе в головах люлечку. Хотів був уткнути її в горщик, та що горщик стояв перевернений догори дном, то поставив біля горщика, — і враз заснув.
Не знав він і сам, чи довго спав, чи ні. Розбуркав його різький несподівалий біль, немов би хтось гострим ножем шмагнув його по рамені. В горлі драло, так що він враз закашлявся.
„Що воно?“ — замурчав сам про себе Тонда й інстинктово відсунувся набік. Вхопився лівою рукою за праве плече саме на тому місці, де почувався різький біль. Що ж таке? — Таксамо шпигає і в руку. Знову розплющив очі і враз їх заплющив. Йому видалося, ніби він лежить у кублі вогнених гусениць. А боліло все дужче, і все тяжче ставало дихати. Зпочатку йому здалося, що його кусають блощиці, але ж він знав, що від них так міцно не палить. Потім мимоволі подався з дірки надвір. Як витягають корок із закубреної пляшки, так тепер витяг Тонда затичку з своєї дірки, й відтіль за ним повалив надвір дим, а в нору потягло свіжого вітру. Всередині стогу тихенько затріщало й, мов у печі, там, углибині химерно заблищав золотий пломінь.
„Горить!“ — пролетіло в голові в Тонди.
Властиво, ще не горіло. Солома тільки помалу тліла, курила. Доволі було міцно запхати знову дірку, й без повітря вогонь би згас, згинув, би в зародку той червоний квіт пожежі. Але ж, замісць гасити вогонь,
