Очі Тонді зловісно заблищали. Мов у коня зпід копитів, коли він кресне́ ногою по камені, так блиснули в його очах искри. В душі змагалися два протилежних чуття. Десь аж на самому споді, — там лежало якесь неясне почування, що та стара його мати недоторкана, що тільки вона має право бити, лаяти, загрожувати, а не він. Ні, він Тонда, не сміє простягти на неї руку. Якийсь таємничий, тьмяний страх спутував йому руки, що сами собою затиналися з гніву. Він прочував, що було б щось грізне, жахливе, коли б він кинувся на матір, і це почування підламувало його шал, що часто в ньому запалювала мати своєю лайкою та погрозами.
Більш інстинктом, аніж розумом доходив до висновку, що є ж якась ріжниця між тією старою, зморщеною жінкою, що бігає від порога до порога, — та иншими людьми. Тим то тихо, мов овечка, зносив її грубі слова, а часом — і стусани. Але ж сьогодні, коли його так немилосерно дратувала та тепла запашна пара, що розходилася з горщика по сушні, ті гострі запахи часнику та хліба, а вона — мати замкнула горщик до духовки, а сама стала біля печі, немов на варті; коли його утробу роздирав, мов шуліка, нестерпний голод, а вона мати погрожує йому „не матимеш із того ані краплини!“ — в його голові потемніло, споночіло в очах, і в душі замовк той голос, що раніш озивався відкілясь ізсередини. Як повінь заливає все навколо великою водою, не бачучи на свойому шляху перешкод, так щось жахливе й темне залило краз останнє його сумління, а новий нутрішній голос викрикнув „не бійся“ — й розігнав хмару. Мов звір, загарчав Тонда, одним скоком опинився біля матері, вхопив її за горло й кинув у куток, де лежала накрадена солома. Потім рванув за дверцята зачиненої печі і з диким реготом ухопив чорний горщик із юшкою. Не чув, як горщик пече йому руки, не помічав, що через вінця виливається гаряча тектина́ й обпарює йому пальці, не зважав ні на що, був нечулий, мов факір, лише сп'янілий од того запашного духу, який усмоктував у себе
