Ще вдосвіта приволік Тонда додому три великих оберемки соломи.
— А де ж ти спав? — запитала його мати.
— У скирді.
— А солома? Випросив, чи, може, вкрав?
— Украв!
Прошка мовчки почала лагодити своє леговисько. Свіжу солому поклала наспід, а поверх засипала старою потерухою. Не лаялась. Навпаки, ласкаво подала синкові окрайок черствого хліба і пляшку з горілкою:
— На, поснідай, а потім підеш по дрова.
— Битимуть! — схвилювався Тонда. — Лісник мене що-разу наб'є.
— Так ти від нього ховайся або втікай.
— Шкутильгаю ж! — спокійно відповів у свою оборону синок і снідав далі.
— Та ще й досі гриби ростуть, — говорила тим часом мати. — Ото ж, диви, коли принесеш, знову матимеш! — показала вона на порожню пляшку. — Рижиків коли б назбірав, або якихсь инших, однаково.
Але Тонда не мав того дня щастя. Цілісенький день протинявся в лісі, а жадного грибка не побачив. Тільки самі паршиві втрапляли йому під ноги. І він злісно копав їх ногою, топтав по головах, зганяючи на них свій гнів. Коли ж почало поночіти, Тонда смутно стояв на узліссі. Як же тепер іти додому? Несміливо поглянув убік села. Пізнав блакитний димок, що стьожкою линув до неба над сушнею. „Мати вже варить“, — зітхнув він. І по тій думці відразу вчув гострий голод. Мов би стінки порожнього шлунку терлись одна об одну, так закрутило йому в череві, й рот налився рідкою слиною.
„Варить!“ — дратував себе далі тим словом Тонда. — „Може, ще куліш, або картоплянку?“ — А тим часом шлунок йому гарчав та
