ВРАЖІННЯ перших днів, що бурхливою хвилею заповнили мені свідомість, дали мені зрозуміти величезні розміри тої роботи, що переді мною змальовувалася. Треба було найперше збагнути цей світ, незрівняно багатий і своєрідний у своїй життєвій суцільності. Потім треба було вступити в нього, і вступити не як цікавому музейному екземплярові, а як людині проміж люде, як робітникові до робітників. Тільки тоді міг би упоратись я зі своїм дорученням, тільки тоді міг би я послужити початком дійсного обопільного звязку двох світів, між котрими я, соціяліст, був на межі, як безмежно-малий момент сучасного — між минулим і майбутнім.
Коли я од'їздив з лікарні, Нетті сказав мені: «Не дуже кваптесь!» — Мені видалося, що він помилявся. Як раз саме треба було квапитись, треба було зворухнути всі свої сили й енергію, бо ж відповідальність була безмежно велика! Яку велетенську користь нашому старому замученому людству, яке неймовірне прискорення його розвитку, його росквіту мусив принести з собою живий енергійний вплив вищої культури, могутньої й гармонійної! І кожна хвиля зволікання в моїй роботі могла припізнювати його початок… Ні, вичікувати, відпочивати — не було часу.
І я вперто почав працювати. Я вчився науки й техніки нового світу, напружено доглядався до його громадського життя, досліджував літературу. Так, тут треба було покласти силу праці.
Їхні наукові методи просто мене морочили: я механічно засвоював їх, переконувався на досвіді, що вжиток їх легкий, простий і не веде до помилок, — а тим часом я не розумів їх, не розумів, чому вони доводять до мети, де їхній звязок з життєвими подіями, де їхня суть. Я був наче ті старі математики XVII століття, нерухома думка котрих не могла засвоїти живої динаміки безмежно-малих величин.
Громадські зібрання марсіянців вражали мене своїм напружено діловим характером. Чи їх присвячувано було питанням науки, чи питанням організації робіт, чи навіть питанням мистецтва, — доклади й промови були неймовірно
