— гори. Кімнату прикрашували статуї й картини високої художности, стояли роскішні художні меблі.
— Це кімната для тих, хто умирає, — сказав Нетті.
— Ви їх усіх сюди приносите? — запитав я.
— Частину приносимо, частина ж і сама приходить, — відповів Нетті.
— Невже ж у вас такі ще й ходити можуть? — здивувався я.
— Хто фізично здоровий, звичайно, — може.
Я збагнув, що розмова йшла про самовбивць.
— Ви даєте самовбивцям цю кімнату для їхньої справи?
— Так, і всі засоби для спокійної і бозболізної смерти.
— І не чините їм жадних перешкод?
— Коли свідомість пацієнта гарна і воля тверда, то які ж можуть бути перешкоди? Звичайно, лікар спочатку пропонує хорому порадитися з ним. Де-хто пристає на це, де-хто — ні…
— І часто ж у вас трапляються ті самогубства?
— Так, особливо серед стареньких. Коли чуття життя слабне і ступлюється, тоді багато з них воліють не ждати природнього кінця.
— А доводиться вам мати діло і з самогубством людей молодих, повних сил і здоровля?
— Так, бува й це, але не часто. В цій лікарні за моєї нам'яти таких випадків трапилося двоє: третю спробу пощастило спинити.
— Хто ж були ці нещасні люде, і що їх призвело до такого горя?
— Першим був мій учитель, знаменитий лікар, що вклав у науку безліч новини. Він мав надмірно розвинену здатність відчувати страждання других людей. Це скерувало його розум і енергію в бік медицини, та це ж його й порішило. Він не витримав. Свій гнітючий настрій він приховував так добре, що катастрофа сталася для всіх цілком несподівано. Це трапилося після одної важкої епідемії, що виникла за роботами для висушування одної морської затоки, де загинуло й загнило кілька сотень міліонів риби. Епідемія мучила, як ваша холєра, а була гірша за неї, бо видужував лишень один на десять хорих. А через присутність невеличкої надії, що хорий може оду-
