дістатися до Землі, що завершилася загином дослідників, як знищення смертельної прилипчивої хороби, як відкриття роскладу й синтезу всіх хемічних елєментів. Низку пам'ятників представлено було в стереограмах того відділу, де містилися надгробки й храми (у марсіянців були колись і релігії). Одним з останніх пам'ятників великим людям був пам'ятник тому інженерові, про котрого оповідав мені Менні. Художник зумів дуже добре показати силу душі людини, що переможно керувала армією праці в боротьбі з природою і погордливо одхилила боягузницький суд моралі над своїми вчинками. Коли я несамохіть задумано спинився перед панорамою пам'ятника, Енно стиха проказав вірша, що малював суть душевної трагедії героя.
— Чий це вірш? — спитав я.
— Мій, — відповів Енно. — Я написав його для Менні.
Я не міг повно оцінити внутрішню красу вірша на чужій ще для мене мові, але ж я добре бачив, що думка його не плутана, ритм дуже ладний, рима голосна й багата. Це дало новий напрямок моїм думкам.
— Значить, ваша поезія ще й досі кохається на ритмі й римі?
— Звичайно, — трохи здивовано відповів Енно. Хиба вам видається, що це не гарно?
— Ні, зовсім не те, — пояснив я. — Бачите, у нас панує думка, що цю форму породив смак гнобительських кляс нашого суспільства, — як вислів їхньої вередливости і прихильности до умовностей, що сплутують волю художньої мови. А звідси роблять висновок, що поезія майбутного, поезія доби соціялізму мусить скасувати й забути ці тісні для творчости форми.
— Це зовсім не так, — гаряче заперечив Енно. — Правильно-ритмічне подобається нам зовсім не через нашу прихильність до умовного, а тому, що воно глибоко гармонує з ритмізмом ходи процесів нашого життя й свідомости. А рима, що завершує низку ріжноманітности однаковим кінцевим акордом, хіба ж вона не глибоко пасує до життєвого звязку людей, котрий їхню внутрішню ріжноманітність вінчає єдностю втіхи в коханню, єдностю розумної мети в праці, єдностю настрою в мистецтві? Художньої форми без ритма взагалі бути не може. Де нема ритма
