ра, крила з перетинками, на щелепах зуби. — Він засміявся і вклонився Самерлі, а той повернувся до нього спиною.
Ранком, поснідавши кавою з маніокою — доводилося ощаджувати наші запаси, — ми зібралися на військову раду, щоб обговорити найкращу методу залізти на плято.
Челенджер головував з такою врочистістю, ніби був міністер юстиції. Уявіть собі, як він у своєму хлоп'ячому брилі, зсунутому на потилицю, сидить на прискалку, поглядає на нас з-під своїх набряклих повік і, вимахуючи своєю чорною бородою, поважно визначає наше сучасне становище та накреслює подальші наші дії.
Нижче ви побачили б усіх трьох нас. Мене — засмаглого на сонці, помолоділого та посвіжілого на вільному повітрі, Самерлі — ззаду його завждишньої люльки, величного і все ще скептичного; лорда Джона, гострого як лезо бритви, що, спираючись на рушницю, трохи нахилив наперед свою ставну постать і втупив у промовця свої бачучі очі. Позад нас сидять двоє метисів і невеличка купка індіян, а перед нами височить червонуватий кряж, що відділяє нас од нашої цілі.
— Нема чого й казати, — промовляв наш ватаг, — що, бувши тут давніш, я робив усе можливе, аби видряпатись на скелі. Думаю, де не пощастило мені, зазнає невдачі й кожен інший, бо по горах лазити я вмію. Тоді, що правда, у мене не було ніяких спеціяльних гірських приладь, але тепер я подбав за те, щоб узяти їх з собою. Певний, що за допомогою їх я спроможуся стеребкатись на вершину цієї самотньої скелі. Щодо кряжу, то дертись на нього не варто й спитуватись — він надто вигинистий. Минулого разу мені довелося поспішати, бо надходила дощова пора, і запасів у мене було обмаль. Через це я встиг дослідити кряж на
