З нами скоїлося жахливе нещастя. Хто міг передбачати це? Не знати, чим воно й скінчиться. Може, нам судилося перебути все життя в цій дивній неприступній місцині. Я ще й досі не цілком отямився і не досить ясно уявляю собі ні наше сучасне становище, ні перспективи в майбутньому. Моїм переполоханим чуттям перше здається надзвичайно загрозливим, а другі — темними як ніч.
В гірше становище ніколи не потрапляла жодна людина. Разом із цим було б недоцільно відкрити точні географічні дані місця нашого ув'язнення, аби друзі прислали нам поміч. Якби навіть вони спромоглися відрядити якусь рятувальну експедицію, долю нашу, однаково, буде вирішено задовго перед тим, як вона прибуде до Південної Америки.
Допомогти нам, власне, не легше, як тим, що опинилися на місяці. Коли вже ми й видобудемось колись звідси, то тільки завдяки нам самим. Компаньйони в мене незвичайні. Це люди видатного розуму й виняткової енергії. На цьому тільки й базуються мої надії. Лише дивлячись на спокійні, безтурботні обличчя своїх супутників, бачу я маленьку іскорку світла в суцільному мороці, що оповиває нашу долю. Зовні і я такий саме безтурботний, але всередині мене понімає жах.
Дозвольте розповісти якнайдокладніш про всі події, що призвели до катастрофи.
Кінчаючи свого останнього листа, я казав, що на відстані сімох миль од нас лежить довжелезний кряж червонуватих скель — очевидно, плято, за яке говорив професор Челенджер. Коли ми наблизились до них,
