— Охоче, сер. Ви людина, що твердження її викликали сумнів. А ми — комісія, якій доручено перевірити їх. Ви подорожуєте з вашими суддями, сер.
— А, так! — мовив Челенджер і сів на облавок одної з пірог. — Тоді ви йдіть собі своєю дорогою, а я піду, куди мені заманеться. Якщо я не керівник, з якої то речі буду я керувати вами?
На щастя серед нас єсть дві здорові на голову особи — лорд Джон Рокстон і я, і єсть кому втихомирювати норови вчених мужей. Інакше довелося б нам повертати з порожніми руками до Лондону. Яких тільки доказів, прохань і пояснень не вжито, аби заспокоїти їх. Нарешті Самерлі з своєю ущипливою усмішкою й люлькою в зубах рушив наперед, а ззаду нього, рикаючи та гарчачи, пішов і Челенджер. Незабаром якимось щасливим випадком виявилося, що обидва наші професори дуже зневажливо ставляться до доктора Ілінгворта з Едінбурґу. Відтоді це було наше єдине спасіння. Скоро тільки становище ставало загрозливе, ми згадували прізвище шотляндського зоолога, і професори зараз же складали тимчасову мирову угоду й починали гудити та лаяти спільного ворога.
Ми йшли низкою вздовж берега і невдовзі побачили, що річка звужується до широчини струмка, а далі остаточно губиться в зеленому болоті, вкритому мохом, де ноги наші грузнули по самі коліна. Хмари москитів та інших вадливих комах виповнювали повітря, і ми страшенно зраділи, коли знову вийшли на твердий ґрунт, і лише з-поза дерев чули як, наче орган, гула та комашня над мочаром.
На другий день потому, як ми залишили човни, характер місцевости почав мінятись. Дорога ввесь час ішла вгору, ліс рідшав і втрачав свою тропічну красу. Величезні дерева алювіяльної амазонської рівнини
