Навіть, як на казкову країну, то була неуявно чарівна місцевість. Буйна рослинність створила природне склепіння, і жовтаві промені сонця своїм світлом обливали крізь нього зелену прозору річку. Гарна само собою, вона під цим живущим світлом ставала ще гарніша. Чиста як кришталь, рівна як свічадо, зелена як береги айсберга, вона слалася перед нами під своєю листястою банею, і кожен удар весла вкривав її лиснючу поверхню тисячами веснянок. То був вхід, гідний країни див, що лежала за ним. Індіян уже не було чути, але тварин стало багато більше, і небоязка поведінка їх свідчила за те, що вони не знайомі з мисливцями. Маленькі, втішні мавповчки з чорною оксамитуватою шкірою, з сніговобілими зубами й блискучими, насмішкуватими очима базікали щось, як ми проходили повз них. Гримко сплеснувши водою, випадковий кайман пірнув з мілини у воду. Темний, незграбний тапір виткнувся з-за кущів і повільно почвалав у гущавину лісу. Жовта, зігнута в дугу постать великої пуми майнула між дерев. Нахиливши набік голову, вона, через брунатне плече, довго дивилася на нас своїми смутними очима. Птахів була сила, а надто перелітних. Чорногузи, журавлі та ібіси невеличкими, що грали білими, густочервоними та блакитними барвами, групами стояли на одній нозі край річки, а біля їхніх ніг, в кришталевій воді, бавилися риби всіх форм і кольорів.
Три дні пливли ми по цьому зеленому тонелеві. Здаля важко було сказати, де кінчається зелень води й починається зелене склепіння листя. Глибоку тишу цього водяного шляху не порушувала жодна ознака присутности людини.
— Індіян більше немає. Вони занадто налякані. Курупурі, — сказав Гомес.
