— Не думаю, — відповів лорд Рокстон, роздивляючись папір проти світла. — Ні, голубе мій, нам нема чого дурити самих себе. Закладаюся, що на цьому папері нічого не було написано.
— Можна ввійти? — загримів голос з веранди.
Тінь од присадкуватої постаті заступила світ з вікна. Цей голос. Ці широченні плечі. Ми, зворушені, схопилися з своїх місць і побачили Челенджера в якомусь круглому хлоп'ячому брилі з кольоровою стрічкою. Так, сам Челенджер, заклавши руки в кешені своєї куртки й граціозно тупцюючись, в нових парусинових патинках стояв перед нами. Відкинувши назад голову, ввесь у сонячному світлі стояв він з своєю розкішною асирійською бородою і задерикувато поглядав на нас своїми нахабними очима.
— Боюся, — промовив він, видобуваючи з кешені годинника, — боюся, що спізнився на кільки хвилин. Мушу признатись, коли я передавав вам цього конверта, я не думав, що вам доведеться його розрізати, бо хотів бути на місці перед призначеним часом. Затримка сталася почасти з вини лоцмана, почасти через мілину, що виринула зовсім невчасно. Певно, мій колега — професор Самерлі скористався з нагоди й попащекував трохи.
— Мушу зазначити, сер, — з деякою врочистістю в тоні сказав лорд Джон, — що ваше з'явлення значно полекшило наше становище. Ми думали вже, що експедиція на цьому й скінчиться. Але я все ж таки й тепер не розумію вашої незвичайної поведінки.
Замість відповісти професор стиснув руку мені, поручкався з лордом Джоном, з підкресленою зневагою вклонився професорові Самерлі й опустився в плетене крісло, що захиталося під вагою його тіла.
— У вас усе готово для подорожі? — спитав він.
