до неї. Як хотілося б мені віддати всю чарівну принадливість його мови і своєрідну мішанину точних знань, прикрашених такими фантастичними гадками, що навіть у Самерлі зникала його скептична усмішка, і він починав пильно прислухатися. Рокстон висловлював надію, що потужну ріку, якою перші завойовники Перу пройшли через увесь континент, незабаром буде досліджено досконаліш, бо, власне, нам відомі лише її мінливі береги.
— А що лежить поза ними? — гукав він, указуючи на північ. — Ліси, болота й непрохідні чагарники. Хто знає, що ховають вони в собі? А тут — на південь? Дичавина пралісу, де досі не був жоден білий. Невідоме оточує нас з обох боків. Що знаємо ми крім вузенької смужечки берегу? Хто може передбачати всі можливості в цій дивній країні? Чому дядько Челенджер не може бути правий?
Ці слова знову викликали усмішку на обличчі професора Самерлі; він мовчав, але за завісою диму з своєї терникової люльки сарданічно хитав головою.
Досить тимчасом про моїх білих супутників. Інші особливості їхньої вдачі, так само як і моєї, виявляться в самому оповіданні. У нас єсть ще кілька компаньйонів, які відограватимуть не малу ролю в дальшому. Перш за все, це негр-велетень Замбо — чорний Геркулес, робучий як кінь і сливе такий же розумний. Ми найняли його в Парі з рекомендації пароплавного товариства, що на суднах його він вивчився трохи англійської мови. В Парі ж таки ми звербували Гомеса та Мануеля — метисів, що саме приплили зі сплавами з червоного дерева. Були вони брунатного кольору бородані, люті, моторні й жилаві як пантери. Обидва жили на верхів'ях Амазонки, що їх ми збиралися досліджувати, і це спонукнуло лорда Рокстона найняти їх. Гомес до
