ки буде видруковано. Пишу ці останні рядки на пароплаві „Франціска“, а лоцман передасть їх потім Мек-Ардлеві. Дозвольте ж мені, перед тим як закрити свою записну книжку, поділитися з вами картиною, що збереглася в моїй пам'яті, про останні хвилини нашого перебування на батьківщині.
Пізня весна. Вогкий, мрячний ранок. Мжичить холодний дощ. Набережною, до великого пароплава, на якому висить уже сигнал до відплиття, простують три чоловічі постаті в лиснючих непромокальних пальтах. Перед ними носій штовхає візок, наладований скринями, валізками та ящиками зі зброєю. Професор Самерлі — довга, меланхолійна фігура — іде нога за ногою, похнюпивши голову, немов оплакує самого себе. Лорд Рокстон виступає бадьоро, і його вузьке, одухотворене обличчя аж сяє між дорожнім кашкетом і шарфом на шиї. Щодо мене, то я дуже радий, бо всі готування вже минулися і прощання закінчено. Думаю, що про радість цю промовляє і ввесь мій зверхній вигляд. Коли ми підходимо до самого корабля, хтось ззаду гукає на нас. То професор Челенджер, що додержав обіцянки й прийшов провести нас. Він біжить за нами, захекався, почервонів і, видима річ, лютує.
— Ні, дякую, — хрипить він, — я волію не виїздити з дому. Мені треба лише сказати вам кільки слів, а це можна зробити й тут. Не покладайте собі, прошу, в голови, ніби ви, виряжаючись у подорож, робите мені якусь послугу. Майте на увазі, що це мене аж ніяк не обходить, і за вашого винуватця я себе ні в якім разі не вважаю. Правда лишається правдою, і ніщо її не змінить. Мої інструкції та всі потрібні вказівки для себе ви знайдете в цьому запечатаному конверті. Ви розріжете його в місті, що стоїть на Амазонці і зветься Манаос, але не раніш, як наступить день і час, за-
