страсні очі, що ясніли холодним блакитним полиском кольору льодівця.
Крізь серпанок сигарного диму я вдивлявся в деталі знайомого мені з багатьох фотографій обличчя — горбуватий ніс, ямкуваті щоки, рудувато-чорне волосся, закручені, гострі вуси, коротка задерикуватка борідка на висталому підборідді. Було в ньому щось од Наполеона III, щось од Дон-Кіхота, але найбільше — од сільського англійського джентльмена, зрослого на свіжому, вільному повітрі, аматора собак і коней. Шкіра від сонця та вітру стала йому цеглястою. Насупуваті, рясні брови надавали його холодним очам суворого, майже жорстокого виразу, і це вражіння підсилював широкий, вигнутий, весь у зморошках лоб. Він був худорлявий, але міцно збудований чоловік, і мало хто з англійців витримав би такі втомні подорожі як лорд Рокстон. Мав він понад шість футів, але зріст його через надзвичайно опуклі плечі здавався менший. Такий то був славетний лорд Джон Рокстон, що сидів напроти мене, смоктав свою сигару і, не кажучи ні слова, нахабно дивився мені просто в очі.
— Отже, — промовив він нарешті, — вороття вже немає. Ми з вами вскочили по самі вуха. Скажіть, чи спадало вам на думку щось подібне, коли ви входили до інституту?
— Я й гадки не мав про це.
— І я так само. Тільки три тижні тому я повернувся з Уганди й налагодився був одпочити трохи в Шотляндії. А натомість — маєте! Як це з вами трапилося?
— Та це ж мій фах. Я — співробітник „Щоденної Газети“.
— Так, так; ви казали про це. Доречі, я хочу попросити вас зробити мені невеличку послугу. Згодні?
