і заховати під стілець. У подагричного професора Водлі, що, шкутильгаючи, пробирався до свого місця, студенти співчутливо питалися про стан здоров'я великого пальця на його нозі і тим украй засоромили старого. А, проте, найгаласливішу демонстрацію викликало з'явлення в залі мого нового знайомого — професора Челенджера, що сів на крайній стілець у першому ряді на помості. Скоро тільки з-за дверей виткнулась його чорна борода, на задніх лавах і на хорах знялася справжня буря привітань. Я згадав слова Тарпа Генрі і починав вірити, що до велелюдности зборів спричинився не інтерес до лекції, а чутки про участь у ній славетного професора Челенджера.
З'явлення його в залі вшановано сміхом серед добре вдягнених слухачів у перших рядах крісел, і мені здалося, що прийом, зроблений йому студентством, зустрінуто там із задоволенням. То були, власно, рики, що йдуть з клітки хижаків, коли ті чують кроки сторожа з покормом для них. Чув я, правда, і деякі глузливі нотки, але загалом у прийомі тому давалася в знаки не ворожість і не ненависть, а більше цікавість до не зовсім звичайної людини. Челенджер тільки посміхнувся з поблажливою зневагою, немов почувши кувакання немовляти, повагом сів на стілець, випнув груди, старанно розгладив бороду і, примруживши очі, глянув перед себе. Шум, викликаний його з'явленням, не зовсім ще вгамувався, коли на поміст зійшли професор Роналд Мерей — глова і містер Волдрон — доповідач. Засідання розпочалося.
Професор Мерей, дарує мені, коли я скажу, що він має хибу, властиву більшості англійців — його промов неможна зрозуміти. Це одна з найдивніших тайн сучасного життя — чому люди, яким подеколи доводиться говорити, не турбуються про те, щоб навчитись гово-
