свою користь те, що належить цілому світові. Буду радий побачити вас сьогодні ввечері. Між іншим ви ж розумієте, що наша розмова не може стати відома суспільству.
— Але Мек-Ардл — мій редактор — захоче знати, як я виконав його доручення.
— Скажіть йому, що хочете. Перекажіть, доречі, що в разі він пришле до мене ще когось, я примушений буду завітати до нього особисто і прийду з канчуком. В кожному разі ви відповідатимете, коли щонебудь з'явиться в пресі. Добре. Значить, пів до дев'ятої, в Зоологічному інституті.
Останні вражіння, що залишилися в мене, коли я прощався з професором, були від його червоних щок, синьо-чорної хвилястої бороди і задерикуватих очей.
Потрясений фізично, зворушений морально я залишив будинок професора в трохи пригніченому стані. Голова мені йшла обертом, а в мозку кидалась єдина думка про те, що Челенджер казав правду; що відкриття його матиме разючі наслідки, і що наша розмова, якщо він дозволить оголосити її друком, становитиме неоцінитний матеріял для „Газети“. На розі вулиці стояло таксі; я скочив у нього й поїхав до редакції. Мек-Ардл, звичайно, був на своєму посту.
— А, — запитливо протяг він, — ну, як справи? Можна подумати, що ви воювалися, молодий чоловіче. Я бачу вже, що він завдав таки вам гарту.
— У нас спершу було маленьке непорозуміння.
— Що то за людина! А ви як поводились із ним?
