кольору, а вдивляючись пильніш, я розібрав, що то довге й дуже високе пасмо скель, яке достоту нагадувало величезний водоспад, видимий здаля. На першому плані слалася скотиста, поросла деревами, рівнина.
— Це, мені здається, та сама місцина, що намальована в альбомі, — сказав я.
— Це і єсть та сама місцина, — відповів професор. — Я знайшов там сліди табору американця. А тепер гляньте на це.
То був той таки крайовид, тільки платівка, очевидно, постраждала ще більше. А в тім я виразно побачив на ній увінчану деревом скелю, що стояла осторонь од кряжу.
— Тепер у меня немає вже жодного сумніву, — скрикнув я.
— Це вже певний виграш, — зауважив Челенджер. — Ми поступуємо. Чи не правда? А ну лиш, гляньте на вершок цієї самотньої скелі. Ви там нічого не помічаєте?
— Здоровезне дерево.
— А на дереві?
— Якийсь великий птах.
Він передав мені лупу.
— Так, — ствердив я, глянувши крізь скло, — на дереві сидить великий птах, і в нього, здається, дуже довгий дзьоб. Я сказав би, що це баба-птиця.
— Не можу поздоровити вас з добрим зором, — мовив професор. — Це не баба і навіть не птиця. Вам, може, інтересно буде знати, що я вбив ту тварину. І це був єдиний безспірний доказ моїх одкрить, що його я мав змогу привезти з собою.
— Так він єсть у вас? Нарешті ми дійшли до чогось конкретного.
— Він був у мене і на лихо загинув разом із усім іншим, коли перекинувся мій човен. Я схопився за
