— Вам нема чого соромитись свого неуцтва, бо, я певний, ніхто в цілому Кенсінгтонському музеї не міг би її назвати. — 3 коробочки з-під пігулок він витяг манюсіньку кісточку, таку як горошинка завбільшки. — Наскільки я можу судити, оця людська кістка тотожня з тою, що ви тримаєте у себе в руках. Тепер вам легше буде уявити собі розміри тварини. Залишок сухожилка свідчить за те, що вона нещодавно ще жила. Що ви на це скажете?
— Я думаю, що слон…
Він скривився, немов, я завдав йому болю.
— Замовчіть! Не говоріть мені про слонів у Південній Америці. Навіть у сучасних гімназіях…
— Ну, то, значить, це — кістка якоїсь великої Південно-Американської тварини: тапіра, наприклад.
— Ви можете повірити, молодий чоловіче, що я досить добре обізнаний з основами мого фаху. Отже, запевняю вас, ця кістка не належить ні тапірові, ні будь-якій іншій, відомій зоологам, істоті. Вона належить дуже великій, дуже міцній і, правдоподібно, дуже лютій тварині, що живе десь на земній кулі, але досі невідома науці. Я й тепер ще не переконав вас?
— В усякому разі ви страшенно зацікавили мене.
— Тоді справа, значить, не безнадійна. Я відчуваю, що у вас жевріє десь іскра розуму, і ми будемо терпляче чекати, поки він дасться в знаки. Залишимо ж померлого американця і перейдемо до мого оповідання. Ясна річ, я не міг піти звідти, не спробувавши дослідити цю справу глибше. Деякі вказівки на шлях, яким ішов покійний мандрівник, у мене були. Та я міг би задовольнитись самими індіянськими легендами, бо чутки про якісь дивовижні країни були поширені серед усіх прибережних племен. Ви, звичайно, чули про Курупурі?
— Ніколи.
