Професор форкнув немов розлючений бізон.
— Ви таки перебираєте міри, — сказав він. — Я ніколи не повірив би, що це можливо. Що у вас — прогресивний параліч? Атрофія мозку? Чудно якось.
Сердитись на нього було безглуздя й даремна витрата енергії, бо довелося б тоді сердитись увесь час. Я задовільнився тим, що скривив обличчя усмішкою.
— Мене вразив замалий зріст того чоловічка, — пояснив я.
— Дивіться сюди, — він нахилився наперед і ткнув своїм товстим як сосиска пальцем у малюнок. — Бачите рослину ззаду тварини? Ви, певно, подумали, що це кульбаба або брюсельська капуста. Га? Ну, то — це слонова пальма, що досягає іноді п'ятдесяти й шісдесяти футів заввишки. Хіба ж ви не бачите, що людину приміщено тут з певною метою? Не міг же він у дійсності стояти перед такою тварюкою та малювати її. Маляр поставив себе поруч із нею як маштаб. В ньому було, скажімо, футів п'ять. Пальма, значить, разів у десять вища за нього.
— Боже милий! — зойкнув я. — Так ви думаєте, що та тварюка… Та ні, вона ж не вмістилася б і в Чарінґ-Кроській станції.
— Можна не перебільшуючи сказати, що це — екземпляр досить значного розміру, — люб'язно погодився професор.
— Але, — промовив я, — не можна ж на підставі єдиного шкица ставити шкереберть увесь досвід людства, — я перегорнув альбом до кінця й переконався, що інших подібних малюнків там більше не було. — На підставі шкица якогось мандрівного маляра, що робив, мабуть, під впливом гашиша, або в нападі пропасниці, а, може просто, щоб задовольнити свою хоробливу уяву. Бувши людина науки, ви не можете обстоювати таку позицію.
