з широкими крисами і дуже сухорлявого європейця, що сидів навпроти нього. Підписано: „Вранішній сніданок з братом Кристаферо в Розаріо“. Потім багато сторінок було вкрито образами жінок та дітей. В кінці йшли незчисленні рисунки різних тварин з такими поясненнями як „Лямантин на піщаній косі“, „Черепахи і їхні яйця“, „Чорний ажуті під міртовою пальмою“ — остання тварина нагадувала величезну свиню — і нарешті я побачив чимало шкиців величезних, вельми неприємних на позір ящірок. Ніякого інтересу вони в мене не викликали, і я відверто сказав про це професорові.
— Це напевно простісінькі собі крокодили?
— Алігатори, алігатори. Хіба ж у Південній Америці бувають крокодили? Різниця між ними полягає…
— Мені здається, що нічого незвичайного, що виправдувало б ваш ентузіязм, у цих рисунках немає.
Він поблажливо всміхнувся.
— А ну, подивіться далі.
Те, що я побачив далі, все ж таки не могло переконати мене. То був нашвидку намальований фарбами шкиц на цілу сторінку — якийсь крайовид. На передньому плані — вкрита злиденною рослинністю ясно зеленого кольору долина, що, піднімаючись, закінчувалась лінією темно-червоних, смугнастих, схожих на базальтові, скель. Ззаду підносилась угору суцільна кам'яна стіна. З боку величезна ізольована пірамідальної форми скеля, увінчана крислатим деревом і відокремлена від стіни глибокою розколиною. Над усім цим — блакитне тропічне небо. Вузенька зелена смужка рослинности оторочувала верхів'я червоних скель. На другій сторінці аквареллю був намальований той таки пейзаж, тільки рисований зблизька, і тому всі деталі на ньому здавались виразнішими.
