свою бороду й задерикувато глянув на мене, немов запрошуючи заперечувати йому, — після вашого, цілком заслуженого вигнання. Повернення сюди ви завдячуєте відповіді, даній вами полісменові. Здається, в ній був натяк на певну порядність, до якої мене не призвичаїли люди вашого фаху. Визнавши себе за винного, ви виявили деяку розумову незалежність і широчінь поглядів, що й притягли на себе мою увагу. Відміна породи людської, до якої ви маєте нещастя належати, завжди була під полем мого мисленого зору. Ваші слова піднесли вас понад його рівнем. Ви зацікавили мене. Ось з цих причин я й запросив вас до себе, поклавши познайомитись із вами ближче. Попіл ви ласкаво струшуватимете в японську попільничку, що стоїть на бамбуковому столику ліворуч од вас.
Цю коротеньку промову він виголосив, відрубуючи кожне слово, як професор перед авдиторією. Повернувшися обличчям просто до мене, він сидів у своєму верткому кріслі і палив, примруживши повіки. Потім він притьомом повернувся до мене боком, і я бачив лише його червоне вухо та скуйовджене волосся. Він длубався в стосах паперу на столі, видима річ, шукаючи чогось. Нарешті я побачив у руках його якийсь пошарпаний старий альбом для шкиців.
— Я хотів поговорити з вами про Південну Америку, — почав Челенджер, знову дивлячись на мене. — Тільки, дуже прошу, — жодних зауважень. Насамперед, мусите усвідомити, що все те, що я розповідатиму, ви без мого спеціяльного дозволу не переказуватимете ніде й нікому. Цього дозволу, скільки я собі тепер уявляю, ви ніколи не дістанете. Зрозуміло?
— Дуже важкі умови, — запротестував я. — Безсумнівно, правдивий переказ…
Челенджер поклав альбом на своє місце.
