Остіне; ви нам більше не потрібні. Ти думаєш, всі не знають за тебе? Де твоя самоповага? Ти мусив би бути ректором великого університету, де тисячі студентів шанували б тебе. Де твоя самоповага, Джордже?
— А як стоїть справа з твоєю, моє серденько?
— Ти просто катуєш мене. Розбійник… звичайний розбійник… ось хто став ти тепер.
— Заспокойся, Джесі.
— Якийсь лютий рикало; буйвол, а не людина!
— Ну, досить уже. За кару тебе буде посаджено на стілець.
На моє здивування від спинився, підніс її вгору й посадовив на високу колону з чорного мармуру, що стояла в одному з кутків передпокою. Була вона футів на сім заввишки, і настільки тендітна, що бідна жінка ледве-ледве зберігала рівновагу. Її обличчя скривилося з переляку; вона конвульсійно дриґала ногами і випростала спину, щоб не впасти. Дивовижнішої картини мені ніколи не доводилось бачити.
— Зними мене! — мало не плакала бідолашна.
— Скажи: „прошу“.
— Ти — звірюка, Джордже. Зараз же спусти мене вниз!
— Ходім до кабінету, містер Меловне.
— Справді, сер… — відповів я, глянувши на леді.
— Тепер уже і містер Меловн клопочеться за тебе, Джесі. Ну бо, скажи: „прошу“, і миттю будеш унизу.
— А, звірюко, звірюко! Ну, прошу, прошу.
Професор зняв її з колони, наче то була канарка.
— Треба шануватися, моя люба. Містер Меловн — журналіст. Він напише про це все завтра в своїй газетці та ще примірників із двадцять порозішле без грошей поміж наших сусідів. „Незвичайна історія серед верхів громадянства“ — ти ж бо, високо піднеслася, як сиділа на п'єдесталі. А потім буде ще підзаголо-
