— Авжеж! — скрикнув я, захоплений своєю власною сміливістю.
— Ну, і що ж це все доводить? — приязним, закрадливим тоном спитав професор.
— І справді, що ж воно доводить, — промимрив я.
— Хочете я скажу? — воркотав він.
— Дуже прошу.
— Воно доводить, — гримнув професор, притьмом розпалюючись, — воно доводить, що ви — найзухваліший ошуканець у цілому Лондоні — підлий, плазовитий газетяр, що в його знань не більше як і порядности.
Він звівся на рівні ноги, і очі йому розжеврілись як у божевільного. Не зважаючи на напружене становище, я встиг помітити, що він — маленький на зріст, бо голова його ледве сягала до мого плеча. То був Геркулес, що вся міць його зосереджувалась у тулубі та в голові.
— Нісенітниця! — гукав він, спираючись руками на стіл і нахиляючись наперед. — Все, що я казав вам, сер, — чистісінька нісенітниця з наукового боку. Невже ж ви думаєте, що вам по силі змагатись зо мною; вам з вашим курячим мозком? Ви думаєте, що ви всемогутні, ви — нікчемні перодряпи. Ви гадаєте, що, схваливши когось, ви виводите його в люди, а ганьблячи — можете звести з світу. Ми всі, мовляв, мусимо запобігати вашої ласки та шукати вашої підтримки. Той через вас дасть дуба, а інший уславиться. Плазуни, гробаки, я добре знаю вас! Ви перейшли край. Був час, коли вам одрізували вуха. Ви втратили почуття міри. Надулися як бальони. Я поставлю вас на належне місце. Ні, сер, не подолати вам старого Челенджера. Тільки він один і може завдати ще вам чосу. Він попереджав вас, перестерігав; а ви все ж таки прийшли. Це ваша власна провина. Штраф, сер! Платіть штраф! Ви ставили велику ставку і, здається мені, програли.
