Ось якого листа прочитав я Тарпові Генрі, що з самого ранку зайшов до редакції довідатись про наслідки моєї авантури. Вислухавши його, він зауважив, що тепер продають нові ліки „кутикура, або щось подібне“, які од побою допомагають краще за арнику, і не сказав більше нічого. Дивні бувають іноді дотепи!
Коли я одержав листа, було вже майже пів на одинадцяту, але таксі приставило мені до Кенсінетону своєчасно. Будинок, біля якого ми спинилися, мав величний портик, і всі вікна в ньому були завішані важкими запонами, що вказували на чималі статки того жахного професора. Двері відчинила якась чудна, сухорлява, смаглява особа, невиразного віку, в темній пілотській куртці й у брунатних шкіряних гетрах. З часом я довідався, що то був шофер, який виконував обов'язки втеклого льокая. Він з голови до п'ят обміряв мене допитливим поглядом своїх голубих очей.
— Чекають? — спитав суб'єкт.
— Чекають.
— Дістали запрошення?
Я показав конверта.
— Гаразд. — Він, здавалося, був небалакучий. Коли я йшов слідом за ним, мене несподівано спинила якась невисока на зріст жінка, що вийшла в коридор з дверей нібито їдальні. То була жвава, моторна кароока леді. Скидалася вона більше на французку ніж на англійку.
— Хвилиночку, — сказала леді. — Заждіть, Остіне. Зайдіть, прошу, сюди, сер. Дозвольте спитати, чи бачилися ви з моїм чоловіком колись давніш?
— Ні, мадам, не мав такої чести.
— Тоді я мушу заздалегідь перепросити вас. Він — абсолютно неможлива особа, абсолютно неможлива. Тепер я попередила вас, І ви будете поводитись із ним обачніш.
