— О, ні. Зовсім не серджусь. А тепер мені, здається, час прощатися.
— Може, повечеряєте? — запропонував чоловічок і конфіденційним тоном додав: — Адже таке буває завжди. І має бути, скільки в нас немає многоженства. Правда? — Він по-ідіотському розсміявся.
Я був уже біля дверей, коли химерна думка спала мені в голову. Я повернувся й підійшов до свого щасливішого суперника. Той перелякано глянув на кнопку від електричного дзвінка.
— Чи не відповісте ви мені на один запит? — сказав я.
— Чому ні?
— Як ви цього досягли. Шукали ви захованих скарбів, чи відкрили північний полюс, може, вбили якого пірата, або перепливли Ляманш? Де тут сяйво романтики? Як вам пощастило добутися цього?
Чоловічок здивовано дивився на мене. На його добрячому, банальному виді лежав вираз безнадійного нерозуміння.
— Вам не здається, що ви торкаєтеся занадто інтимних питань? — пробелькотів він.
— Ну, тоді ще одне питання. Хто ви такий? Який ваш фах?
— Я — клерк в конторі адвокатів Джонсон і Мерісон, Чансері Лейн, № 41. Друга після патронів особа.
— Надобраніч! — сказав я і зник у мороці, як і личить невтішному героєві з розбитим серцем. Гнів, безсила злість і сміх кипіли в мені наче окріп у казані.
Ще одна сцена, і я закінчую. Учора ввечері ми були в лорда Джона — повечеряли й, запаливши сигари, в дружній розмові обмінювалися спогадами про недавні наші пригоди. Якось дивно було бачити всі ці добре знані обличчя в зовсім іншій обстанові. Челенджер
