Професор Самерлі. Дозвольте сказати, ваша світлість, що ця людина — мій особистий ворог ще від часу нашої суперечки в Quarterly Journal of Science з приводу природи батибія.
Голова. Я не можу вважати на непорозуміння особистого характеру. Прошу, сер.
Через шум у залі, що його знімали прихильники мандрівців, частину промови доктора Ілінґворта чути погано. Були спроби стягти його з катедри. Проте, бувши людиною незвичайно дужою й володіючи навдивовижу гримким голосом, він успішно опирався опозиції й спромігся таки закінчити своє слово. Вже, як тільки він звівся на ноги, стало ясно, що й у нього в залі єсть чимало прихильників. Однак їх була меншість. Позицію ж більшосте публіки треба схарактеризувати як очікувально-невтральну.
Доктор Ілінґворт почав свою промову тим, що привселюдно визнав наукові заслуги обох професорів: і Челенджера, і Самерлі. Він дуже шкодує, що його виступ тлумачено як особисту неприязнь, тоді як його продиктувало тільки бажання встановити істину. Справді ж бо його позиція сьогодні — така точнісінько, як та, що на ній минулого разу стояв професор Самерлі. Тоді професор Челенджер висунув деякі твердження, а його колега взяв їх під сумнів. Тепер той самий колега повертається, стверджує слова свого колишнього опонента і думає, що проти них не можна заперечувати. Хіба ж це логічно? („Так“. „Ні“. Затяжний шум. Чути голос професора Челенджера, що просить голову дозволити йому викинути промовця на вулицю). Рік тому хтось один розказував дивні речі. Тепер четверо людей оповідають нам ще більші дивниці. Невже ж це можна вважати за остаточний доказ найнеймовірніших і найреволюційніших тверджень? Ми
