— Він саме й показував на печери, коли передав її мені, — нагадав я.
— Ось вам і розгадка. Це — мапа печер. Вісімнадцять печер уряд, которі короткі, которі довгі, деякі вилкасті, інші такої форми як тут нарисовано. На мапі стоїть хрест. Навіщо він? Він позначає найглибшу печеру.
— Печеру, що проходить аж до рівнини, — скрикнув я.
— Думаю, що наш юний друг угадав, — погодився Челенджер. — Не розумію, яка рація була б молодому індіянові звертати нашу увагу на печеру, якби вона не виводила на рівнину. А коли це так і коли на відповідному місці в скелі єсть вихід, то нам довелося б спускатися не більше як на сто футів.
— Сто футів! — незадоволено пробурчав Самерлі.
— Чого там! Наша линва має більше як сто футів завдовжки, — згукнув я, — і ми легко спустимось.
— А що ви думаєте про індіян в їхніх печерах? — спитав Самерлі.
— В печерах над нашими головами індіяни не живуть, — відповів я. — Їх використано як склепи. Чому б не піднятись нам туди зараз же і роздивитись як слід?
На пляті росте якесь смолке дерево — з породи аравкарій, каже наш ботанік, — яке править індіянам за смолоскипи. Взявши кожен по оберемку його гілок, ми нишком стали крастись до печери, відзначеної на рисунку. Вона була порожня, як не рахувати величезних кажанів, що кружляли над нами. Аби індіяни не помітили нас, ми досить довгий час ішли в темряві й запалили наші смолоскипи лише тоді як минули багато колін і закрутів. Ми опинилися в сухому тунелі з м'якими сірими стінами, вкритими різними символічними знаками. Над нашими головами нависав склепінний
