цікавістю дивилися на жмурки од сплесків якогось велетенського чудовиська та на зеленуваті вогники далеко в глибині озера.
Але, спитаєте ви, навіщо ж всі ці дослідження й така затримка? Адже ви з вашими товаришами мусили були день і ніч вишукувати засоби повернутися до околишнього світу. Я відповім, що це питання клопотало голови нам усім, та всі зусилля наші були марні. Невдовзі ми встановили один безперечний факт — індіяни не зроблять нічого, щоб допомогти нам. Всіма іншими сторонами то були наші щирі друзі, навіть — віддані раби, а скоро тільки знімалося питання про побудову мосту через прірву, чи то з дерев, чи то з ліян, як ми спіткалися з добротливою, але категоричною відмовою. Вони починали всміхатися, підморгувати, хитати головами, і на цьому справа й кінчалася. Навіть старий ватаг ставився недоброзичливо до наших планів, і лише Маретас — урятований нами його син — жестами показував, що охоче задовольнив би наші бажання. Після блискучої перемоги над людьми-мавпами вони вбачали в нас істоти вищого порядку, які носять ту перемогу в цівках своїх рушниць, і думали, що поки ми з ними — їхня щаслива доля забезпечена. Якби ми погодилися забути свою батьківщину й залишилися назавжди на пляті, кожному з нас дали б по окремій печері й по маленькій червоношкірій дружині. Та хоч які приятельські були в нас з ними стосунки, ми знали, що з нашими планами треба від них ховатися, бо останнього моменту нас могли затримати силоміць.
Не зважаючи на загрозу зустрічі з динозавром, я на протязі трьох тижнів двічі відвідав старе наше таборище, щоб побачитись із негром, який все ще вартував під скелею. Мої очі жадібно вдивлялися в да-
