підчас моєї самотньої прогулянки. Формою вони скидалися на велетенських черепах, посувалися наперед стрибками, а на зріст були більші за слона. До того часу ми бачили їх тільки вночі, і дійсно, це — нічні тварини за виїмкою випадків, коли їх потурбовано в леговищі. Їхня чорна, бородавчата шкіра вилискувала наче риб'яча луска й грала проти сонця всіма барвами веселки.
Спостерігати довелося нам недовго, бо вони миттю наздогнали втікачів і поробили серед них жахливі спустошення. Їхня система нападу була така — тварина всією вагою навалювалась на свою жертву, розчавлювала її й зараз же стрибала до другої. Нещасні індіяни верещали з розпуки, бо були безпорадні проти невтомної енергії та жахливої люті тварин. Один по одному падали вони на землю, і, раніш як ми з Рокстоном встигли прибігти на поміч, їх лишалося чоловіка з шість. А втім, наша допомога була некорисна і тільки наражала нас самих на небезпеку. На відстані якихось двохсот ярдів ми вистрелили, але олив'яні кули діяли на них так ніби були з паперу. Холоднокровні рептилії не звертали уваги на рани, а їхні життєві центри, їхній мозок, що містився в самих хребцях, не боялися ніякої сучасної зброї. Єдиним наслідком нашого втручання було те, що увагу свою чудовиська звернули на вогонь і постріли, а тимчасом і ми, і індіяни встигли дістатись до сходів. Але там, де конічні кулі двадцятого сторіччя не мали сили, діяльними показалися отруєні стріли індіян, вмочені в сік строфанта, а потім устромлені в падло в останній стадії розкладу. Мисливцеві на ловах такі стріли не могли стати в пригоді, бо отрута при повільному кровобігові далася б в знаки вже після того, як звір знищив би свого напасника. Скоро тільки страховиська підбігли до підніжжя сходів, з кожного
