допомогли знищити їхнього спадкового ворога, дивились на нас із острахом і вдячністю. Може, в своїх власних інтересах вони й бажали відходу таких страшних і могутних спільників, але досі ніхто з них не показав нам, як добутися рівнини. Скільки можна було зрозуміти з їхніх жестів, існував тунель, спідній хід до якого ми бачили вже знизу. Їм, безперечно, пройшли свого часу на плято і люди-мавпи, і індіяни. Скористався ним пізніше й Мепл Вайт із своїм компаньйоном. Але рік тому тут був величезний землетрус, і верхній хід до тунелю завалився. Індіяни лише знизували плечима та хитали головами, коли ми на мигах пояснювали їм, що бажаємо спуститись. Мабуть, вони не могли, а, може, і не хотіли, щоб ми відходили.
Після переможної баталії людей-мавп, що лишилися живі, приведено до печер і повернено в рабство. То було грубе, примітивне повторення полону ізраєлітів у Бабілоні, або євреїв в Єгипті. Вночі під деревами розлягались протяглі крики, що нагадували тужіння Єзекіїля по колишній величі та славі його царства. Тепер їм випало рубати дрова й тягати воду.
За два дні по битві ми з нашими спільниками підійшли до печерного міста й отаборились коло підніжжя скелі. Індіяни запрошували нас жити в печерах, та Рокстон на це не погоджувався, бо в разі між нами виникли б які непорозуміння, ми могли опинитися під їхньою зверхністю. Отже, ми зберегли свою незалежність і, не зважаючи на найбільш приятельські стосунки, завжди мали рушниці напоготові. Проте, ми досить часто відвідували печери — вельми інтересні житла, хоч ніяк не могли добрати, споруджені вони руками людськими чи самою природою. Всі вони були на один кшталт і містилися в шарі м'якой породи, мавши за стелю базальтову скелю, а за долівку твердий граніт.
