Я збирався піти пошукати своїх, коли вгледів лорда Джона з Челенджером, що наближались до нас.
— Готово, — мовив Рокстон. — Я думаю, нехай уже вони кінчають тепер сами. Мабуть, ми будемо краще спати, як будемо менше бачити.
Очі Челенджерові сяли захопленням.
— Ми мали щастя, — він напиндючився наче гиндик, — ми мали щастя бути свідками одного з боїв, найвизначніших в історії людства; одного з тих боїв, що на довгий час визначають долю цілого світу. І справді, друзі мої, що трапляється, коли один нарід підкорить собі інший? Та нічого. Наслідків ніяких. Але ті бійки до загину, що відбувалися між печерною людиною й слонами або тиграми, мали як наслідок запанування людини. То були справжні завоювання, справжні перемоги. Нам судилося бачити один з таких боїв і навіть брати в ньому вирішальну участь. Тепер на цьому пляті майбутнє належить людині.
Проходячи лісом ми скрізь надибували трупи мавп, простромлені списами або стрілами. Там і тут поодинокі купки мертвих індіян показували місце, де дорого продав своє життя антропоїд. Спереду лунали ще крики й голосіння, визначаючи напрям, в якому йшло переслідування. Люди-мавпи відступили до свого міста, востаннє спиталися вчинити там опір, були знову розбиті, і ми пристигли саме в пору, щоб бачити фінал. На ту площадку на краї плята, де два дні тому стояли мої друзі, виволокли коло ста стамців, що лишилися ще живі. Коли ми підходили, індіяни оточували своїх бранців півколом списарів, і за хвилину все було скінчено. Тридцять чи сорок мавп убито тут же. Решту скинули в кручу. Голосячи та лементуючи, полетіли вони вниз, як колись літали їхні бранці, і бамбук пронизав їхні тіла. Як казав Челенджер, в Країні Мепла
