— Плезіозавр! Солодководий плезіозавр! — репетував Самерлі. — Чи думав я колись, що побачу його? З усіх зоологів, любий Челенджере, лише нам судилося таке щастя.
Тільки як зайшла ніч, і в мороці жевріли самі огнища індіян, пощастило нам одтягти професорів од розкошів цього споконвічного озера. Але й лежачи вже на березі, ми довго чули форкання тварин, що жили в ньому.
Світанком увесь табор був уже на ногах, а ще за годину ми подались у нашу незабутню експедицію. Я завжди мріяв стати колись військовим кореспондентом. Чи міг я думати, що мені доведеться списувати таку дику компанію? Ось вам перша моя реляція з бойовища.
Вночі наша армія дістала підмогу. До неї приєднався свіжий загін тубільців з печер, і ми вирушили в кількості чотирьох або п'ятисот небоїв. Попереду йщли розвідники, а за ними тісною колоною сунули головні сили. Дійшовши до лісу, індіяни вишикувались у дві довгі лави списарів та лучників. Рокстон і Самерлі стали на правому крилі, ми з Челенджерем — на лівому. То було військо камінної доби, і серед нього опинилися ми зі своїми найсучаснішими рушницями.
Чекати ворога довелося недовго. На узліссі розлігся дикий крик, і цілий табун мавп-людей, з каменюками та ломаками, кинувся до центру бойової лінії індіян. То був сміливий, але нерозважливий вчинок, бо клишоногі, вайлуваті мавпи спотикалися та зупинялися на рівній галявині, а їхні суперники були моторні наче кішки. Жаско було дивитися, як люті тварини, запінившись і виблискуючи очима, вимахували своїми ломаками. Але верткі індіяни вислизали з-під ударів і засипали ворога дощем стріл, що в'їдалися в грубу шкіру ворога. Повз мене, виючи з нестерпного болю,
