рев, але оглушливе ґерґотіння свідчило, що в цій гущавині чатує на нас сила ворогів. А втім, ніяких ознак переслідування ми не помічали, а невдовзі вийшли на відкриту рівнину, поза границі їхньої влади.
Я йшов у самому хвості ар'єргарду і не міг стримати усмішки, коли кидав оком на трьох своїх компаньйонів. Невже це був препишний лорд Джон, що одного вечора сидів зо мною в Ольбені між перських килимів і картин під лямпою з червоним абажуром? А це — показний професор, що біснувався колись за письменним столом у своєму масивному кабінеті в Енмоур-Парку? І, нарешті, невже ж це могла бути сувора, поважна фігура Самерлі, яку я бачив тоді на зборах у Зоологічному інституті? Трійка найзлиденніших волоцюг з Серей-Лейна мали б не більш жалюгідний і пошарпаний вигляд. Ми, що правда, прожили на пляті тільки тиждень, але вся наша білизна й увесь одяг лишилися в таборі під скелею, а ці сім день були важкенькі для нас усіх, дарма, що я менше за інших постраждав од знайомости з мавпами. Мої приятелі загубили свої капелюхи й пов'язали голови хустками. Їхнє вбрання висіло на них лахміттям, а їхні неголені обличчя важко було впізнати. Самерлі й Челенджер кульгали, я ледве тягнув ноги після падіння. Не дивно ж наші індіяни озиралися на нас з таким подивом та острахом.
Коли ми над вечір вийшли з кущів, і перед нами простелилася дзеркальна поверхня озера, наші тубільні приятелі видали пронизливий крик і тріюмфуюче показали пальцем перед себе. Видовисько, і справді, було незвичайне. По рівній воді озера, до берега, де ми стояли, пливла ціла фльотилія пірог. Коли ми побачили їх уперше, нас розділяло кілька миль, але човни посувалися наперед з великою швидкістю і незабаром були
