На щастя, чи то інстиктово, чи то з переляку, а може тому, що зачув шарудіння серед листя, я глянув угору. З буйної зелені над моєю головою повільно спускалися дві довгі мускулясті руки, вкриті червоним волоссям. Ще секудна — і вони схопили б мене за горло. Я відскочив, але хоч який швидкий був цей порух, та руки були ще швидші. Дякуючи несподіваному скокові, одна з них схопила мене за шию, а друга затулила долонею обличчя. Захищаючи горло, я підніс угору обидві руки, але потужна лапа сковзнула з обличчя вниз і притиснула мої руки. Я поволі відділявся від землі й почував, що якась необорна сила скручує мені в'язи. Зомліваючи від нестерпного болю, я, проте, силкувався визволити свої руки. Згори на мене дивилося жахливе обличчя. Сині очі на ньому жевріли лютою злобою. В їхньому погляді було щось гіпнотичне. Змагатися більше я не міг. Тварина вищерила свої ікли, ще дужче стиснула мені горло і ще енергійніш почала скручувати в'язи. Кружала туману замиготіли перед моїми очима, срібні дзвоники дзвеніли мені в ухах. Десь здаля гримнув постріл. Тварина пустила мене з рук. Не пам'ятаю, як я упав на землю й остаточно знепритомнів.
Прийшовши до пам'яти, я побачив, що горілиць лежу на траві в нашому притулкові. Хтось приніс з ручайця води. Лорд Джон змочував мені голову, а Челенджер і Самерлі збентежені стояли поруч. На хвилину під машкарами науки я побачив людські почуття й на їхніх обличчях. Мене тільки струсануло від падіння, і за півгодини, не зважаючи на страшний біль у голові та шії, я міг уже сидіти й був готовий до нових пригод.
— Вам пофортунило, мій голубе, — сказав лорд Джон. — Коли я, зачувши крик, підбіг до вас і побачив, як ви з напіводірваною головою дриґаєте ногами
