Ось чим пояснюється їхня нечисленність. Ну, джентльмени, зрозуміли ви тепер, чи потребуєте ще якихось додаткових пояснень?
Професор Самерлі був занадто втомлений і замість сперечатися завзято хитав головою, показуючи, що не погоджується ні з чим. Лорд Джон тільки скуйовдив свої кучері і сказав, що не може брати участи в дискусії, бо не належить ні до індіян, ні до людей-мавп. Мені випало виконати свою звичайну ролю й повернути розмову на практичний і прозаїчний шлях, завваживши, що бракує одного індіяна.
— Він пішов по воду, — пояснив Рокстон. — Ми дали йому порожню бляшанку з-під консервів. — Пішов до нашого старого таборища?
— Ні, до ручая. Це тут, під деревами. Не більше як пара сотень ярдів. Чогось тільки він забарився.
— Піду пошукати його, — сказав я, взяв рушницю й пішов у напрямі до ручайця, залишивши моїх компаньйонів за мізерним сніданком.
Ви, напевно, дивуєтеся, що, хоч і в таку близьку путь, я пішов сам. Але мусите пам'ятати, що до мавп'ячого міста було багато миль, що в своєму притулкові ми вважали себе в безпеці, і що в руках я мав рушницю. Тоді я не знав ще, наскільки лукаві та дужі ці тварюки.
Ручаєць дзюркотів десь коло мене, та через сутінь у лісі я його тільки чув. Я відійшов настільки, що мої товариші не бачили вже мене, коли під одним з дерев угледів якусь червонувату масу, і, наблизившись, упізнав у ній труп індіяна. Він лежав на боці, високо піднісши ноги, з головою, скрученою під таким кутом, що, здавалося, він дивився поверх свого власного плеча. Я скрикнув, аби попередити друзів про лиху пригоду, і, повертаючись, щоб бігти назад, спіткнувся на труп.
