— Щодо мене, то я туди напевно не доплентаюсь. Та й ті звірюки все ще не загубили наш слід. Я виразно чую, як вони квилять десь поблизу.
В темряві лісу, і справді, розлягалося оригінальне ляскання людей-мавп. Індіян знову поняв жах.
— Мусимо тікати, і тікати якнайшвидше, — сказав лорд Джон. — Ви будете допомагати Самерлі, мій голубе. Індіяни понесуть наш багаж. Ну, ходім, поки вони ще не вгледіли нас.
Менше ніж за півгодини ми були вже в нашому притулку між кущами. Цілий день у напрямі нашого старого табору лунали збуджені голоси людей-мавп, але жодна з них не підходила близько, і потомлені втікачі — і червоні, і білі — мали змогу добре виспатись. Ввечері, коли я дрімав у солодкому півсні, хтось торкнув мене за рукав. Я розплющив очі й побачив Челенджера, що навколішках стояв коло мене.
— Ви ведете щоденник усіх цих подій, містер Меловн, і, здається, думаєте оголосити його друком? — урочистим тоном спитав він.
— Я тут — тільки газетний репортер.
— О! Ви, може, чули невдалі дотепи лорда Джона щодо… щодо деякого… деякої схожости…
— Так, я чув.
— Зайве казати, що оголошення таких легковажних думок надзвичайно образило б мене.
— Я додержуватим самої правди.
— Лорд Джон часто висловлює химерні гадки. Він ладен дати абсолютно нісенітне тлумачення цілком зрозумілому фактові пошани, яку нижчі раси завжди виявляють до тих, хто переважає їх силою або знанням. Ви стежите за ходом моєї думки?
— Уважно.
— Тоді я покладаюся на ваш такт. А мавп'ячий ко-
