цілому завжди дякуватиме вам за те, що ви для нас зробили. Не вагаючись скажу, що смерть моя або професора Самерлі дуже прикро відбилася б на історії зоології. Ви й наш юний друг зробили велике діло.
Він по-отецькому всміхнувся до нас, але европейська наука була б не помалу здивована, побачивши свого вибранця, свою красу та надію — з довгим скуйовдженим волоссям, з голими грудьми і в цьому дранті. Він сидів на землі, тримаючи між колінами одну з наших бляшанок і маючи в пальцях здоровезний кусень австралійського законсервованого м'яса. Чоловічок глянув на нього і ще щільніш притиснувся до ноги Рокстона.
— Не бійся, хлопчику, — пестячи маленьку, кошлату голову, сказав Рокстон. — Він не може спокійно бачити вас, Челенджере. І, далебі, це не дивує мене. Та ні ж бо, братіку, він тільки людина, така саме, як і ми всі.
— Серйозно, сер? — обурився професор.
— Це — ваше щастя, Челенджере, що ви трохи не подібні до інших. Якби ви не були так схожі на короля…
— Знаєте, лорде Джоне Рокстоне, ви забагато собі дозволяєте.
— Адже це — факт.
— Я попрошу вас, змінити тему. Ваші зауваження — недоречні й безтямні. Маємо подумати тепер, що робити з цими індіянами. На мою думку, якби знати де їхній дім, їх треба відвести додому.
— Тут немає ніяких труднощів, — вкинув я. — Вони живуть у печерах по той бік центрального озера.
— Наш юний друг знає навіть, де вони мешкають. Це, здається, не блигомий світ?
— Миль із двадцять буде.
Самерлі застогнав.