— Які там ще сім мішків?
— А як же. Він наблягузкав щось про чудернацьку, нібито відкриту ним там тварину, але згодом, здається, зрікся своїх слів. Принаймні не поновляв своїх химерних оповідань. Спершу він дав інтерв'ю представникові агентства Ройтера, але в наслідок того інтерв'ю зчинилась страшенна буча, і професор сам побачив, що забрехався. Це — скандальна історія. Знайшлося двоє чи троє, що поняли були йому віри, та він незабаром їх здихався.
— В який то спосіб?
— В дуже простий — своєю незносно-брутальною поведінкою. Знаєте старого Водлея з Зоологічного інституту? Так оцей бідний Водлей послав йому листа: „Завідатель Зоологічного інституту вітає професора Челенджера і матиме за честь для себе, якщо шановний професор ушанує своєю присутністю чергові збори членів інституту“. Відповідь була просто нецензурна.
— Чого ж ви не хочете навести її?
— Переказують, що зміст її був приблизно такий: „Професор Челенджер вітає завідателя зоологічного інституту і матиме за честь, якщо шановний колега піде під усі чорти“.
— Боже милий!
— Думаю, що щось на зразок цього згукнув і Водлей, одібравши відповідь. Я пригадую його промову на зборах. Він почав її словами: „П'ятдесят років маю я зносини з науковим світом…“ Відповідь, можна сказати, вразила старого.
— Оце й усе, що ви знаєте про Челенджера?
— Як вам відомо, я бактеріолог з фаху, живу в своєму мікроскопі і не дуже цікавлюся тим, що дається бачити голим оком. Я — вартовий на кордоні Знаного, і мені буває якось моторошно, коли я спотикаюся з великим, брутальним, набридливим створінням. Я уни-
