й щось вигукуючи. Заспокоївшись, мавпи одійшли від краю плята і знову вишикувались у лави, як і передніш, чекаючи на нову жертву.
Прийшла черга й до Самерлі. Двоє вартових стиснули йому руки й поволокли наперед. Він розпачливо пручався, наче курча, якого збираються різати. Челенджер повернувся до короля й немов у нападі божевілля почав вимахувати перед ним руками. Кюдина-мавпа брутально відштовхнув його і похитав головою. То був останній рух, який він зробив свідомо. Лорд Джон вистрілив, і король як червоний лантух, незграбно опустився на землю.
— Стріляйте в натовп, синку, стріляйте! — кричав мій компаньйон.
В душі кожної людини єсть якісь незнані ще безодні глибини. Я з природи маю добрячу вдачу, і очі мої не раз одволожувались, коли я бачив пораненого зайця. А тут мене поняла жадоба крови. Я стріляв, заряджав рушницю, стріляв знову, і моя жорстокість завдавала мені великої втіхи та радости. З нашими чотирма рушницями ми вдвох із Рокстоном чинили жахливі спустошення. Обидва вартові, що тримали Самерлі за руки, лежали на землі, а він стояв, похитуючись як п'яний, не усвідомивши ще як слід, що дістав волю. Налякані люди-мавпи метушилися, не здаючи собі звіту, звідки та смертельна буря, що так безжально нищить їх. Вони ламали руки, жестикулювали, верещали й бігали, спотикаючись на своїх убитих товаришів. Нарешті всі вони з галасом подалися під захист дерев, покинувши на бойовищі силу трупів. На галявині лишилися самі бранці.
Швидкий розум Челенджерів зразу збагнув становище. Професор підхопив під руку Самерлі, і вони кинулися до нас. Двоє вартових хотіли були пересліду-
