на самому краї плята, я побачив ще дві постаті — надзвичайно оригінальні і за інших обставин — кумедні. Одна з них був наш колега — професор Челенджер. Шмаття сорочки звисали йому з плечей, але самої сорочки не було, і волохаті потужні груди вкривала йому тільки величезна борода. Він загубив свого капелюха, і волосся, що відросло за час наших мандр, безладно маяло круг його голови. Здавалося, одного дня було досить, щоб обернути найдосконаліший виріб сучасної цивілізації на найвідсталішого дикуна з Південної Америки. Попліч з ним стояв його пан — король людей-мавп. Як і казав Рокстон, то була достеменна копія Челенджера з тою лише відміною, що він був червоний, а не чорний, як професор. Та ж сама присадкувата, широка постать, ті ж таки важкі, широкі плечі, ті ж самі довгі, звислі наперед руки, така точнісінько блискуча борода, що змішувалась з волоссям на волохатих грудях. І тільки низький, спадистий лоб та плаский череп людини-мавпи різко контрастував із високим чолом і чудово розвиненим черепом європейця. Всіма іншими сторонами мавп'ячий король був якась недоречна пародія на нашого професора.
Описати це бере чимало часу, але врізалося воно мені в голову в кільки секунд. Нам треба-було багато про що подумати. Кінець драми наближався. Двоє людей-мавп витягли з купки одного тубільця й поволокли його до кручі. Король дав сигнала, піднісши руку. Вони схопили людину за руки та за ноги і, розхитавши, з жахливою силою жбурнули бідолашного в повітря над самою безоднею. Коли тіло зникло з очей, вся юрба за винятком сторожі кинулась до урвища. Впала коротка мовчанка. Потім розлігся оглушливий крик надпориву. Тварини плигали й крутилися, несамовито вимахуючи своїми довгими, волохатими руками
