Видовиська того я ніколи не забуду. Воно було таке химерне, таке неможливе! Я не знаю, чи спроможетеся ви уявити його собі, і гадаю, що за кілька років, якщо мені пощастить колись знову сидіти в Клюбі Диких та дивитись на набережну, я й сам не пойму собі віри. Певний, що тоді воно й мені самому здаватиметься кошмаром, маренням хворого на пропасницю. Запишу ж його, поки воно свіже ще в моїй пам'яті і коло мене, на росяній траві, лежить людина, яка може посвідчити, що я не брешу.
Перед нами простилалась широка простора поляна — у кілька сот ярдів завширшки, — вкрита зеленою травою та низенькою папорттю й обрямлена півколом дерев. На гілках були нагромаджені купи листя, що скидалися на величезні гнізда, або маленькі хатки. З отворів цих гнізд визирали і на вітах дерев сиділи безліч людей-мавп, судячи з їхнього розміру — самиці та дітваки. Вони утворювали декорацію сцени, на яку всі цікаво дивилися і яка притягла до себе й нашу увагу.
На чистому місці, біля самого краю плята юрмився натовп з кількох сотень цих потворних, червоноголових створінь. Деякі відзначалися своїми велетенськими розмірами, і на багатьох з них моторошно було дивитися. У них існувала певна дисципліна, бо ніхто не виходив з лав, у які вони вишикувались. Перед ними стояла невеличка купка тубільців — маленьких безволосих людей з червоною шкірою, що лиснилася наче брондза проти жаркого полуденного сонця. Поруч їх стояв високий на зріст, худорлявий білий, із скрученими назад руками. Він похнюпив голову, і вся фігура його виявляла жах і огиду. Помилитися тут було не можна. То була вугласта постать Самерлі.
Жалюгідну групу бранців оточував загін людей-мавп, що унеможливлював утечу. Трохи осторонь,
